Пошук
Спасо-Преображенська церква у Великих Сорочинцях
Спасо-Преображенська церква у Великих Сорочинцях
Адреса:
Великі Сорочинці, вул. Гоголя
На Полтавщині чимало чудових куточків, самим Богом призначених для споглядання тихої краси української природи. А якщо в цю природу вписується храм чи садиба — виникає дивовижне сполучення небесного та земного світів. Це сполучення — надзвичайно декоративне. І саме декоративність становить одну з найприкметніших ознак українського художнього мислення. Уміння прикрашати світ дароване українцям Творцем, і вони повною мірою виправдали Його сподівання…

Спасо-Преображенську церкву у Великих Сорочинцях спорудили з цілком земної нагоди. Так подякував Всевишньому миргородський полковник Данило Апостол, коли після довгого очікування нарешті здобув гетьманську булаву. На ознаменування свого тріумфу ясновельможний володар напівавтономної України у тому ж 1727 році заклав у своєму родовому маєтку величний дев’ятидільний храм. Два останні роки свого життя старий і хворий гетьман не виїздив із Сорочинців, наглядаючи за довершенням будівництва й оздоблення церкви, в якій готувалася і усипальниця для нього. 1734 року Данило Апостол опочив, а Спасо-Преображенський собор розпочав своє славне життя.

Храм дійсно вийшов на славу. І в самому Києві, навіть на тлі Святої Софії і Києво-Печерської лаври, він би анітрохи не загубився. Унікальність церкви видно неозброєним оком. По-перше, вона підкреслено пірамідальна, отже буквально рветься в лагідне полтавське небо. По-друге, її архітектурні об’єми начебто грають, перетікають одне в одне, надаючи споруді вигляду ледь не живої істоти. По-третє, — своєрідний зовнішній декор, виконаний у так званому «рушниковому» стилі. Настінна ліпнина увібрала в себе кращі здобутки українського бароко. Здається, усі українські квіти зібрані на стінах церкви — від скромних нагідок до розкішних мальв та соняхів.

Спочатку храм був дев’ятибанним та після пожежі 1800 року, коли у храм влучила блискавка, чотири маленькі бані розібрали й залишилося всього п’ять. Чи то смаки у нащадків були вже інші, чи грошей не вистачило не відомо.

І останнє, либонь найголовніше, — іконостас церкви. Він полонить одразу та довго-довго не відпускає захопленого погляду людини, що увійшла під ці високі склепіння. Ні до, ні після сорочинського іконостаса нічого подібного у світі не виникало. Це не перебільшення, оскільки саме на 30—40-і роки XVIII століття припадає найвищий злет цього різновиду українського церковного мистецтва. Знадобилося півтори тисячі років, щоб із низенької кам’яної перегородки перших християнських базилік утворилося це сяюче диво. Семиярусний іконостас заввишки 22 м недарма називають сходами на небо. Це навіть не один, а три іконостаси, геніально сполучені в єдину композицію. Найперше враження — золота ажурна різьба та самоцвітні барви ікон. Монументальність і водночас дивовижна легкість іконостаса підкреслюється неймовірно насиченими тонами: червоними, синіми, зеленими, вохряними, брунатними… Хвилями здіймаються вгору виноградні грона й листя аканта поміж суто українських рослин. Мудро і просвітлено дивляться прямо в душу святі мученики. А домінують тут дві намісні ікони Спасителя і Пресвятої Богородиці, перед якими завмирає серце навіть у затятого безбожника.

Сорочинський іконостас об’єднує понад сто ікон. Тож, очевидно, його створено не одним майстром, хоча загальний стиль цілком витримано в одному дусі. З-посеред інших вирізняються дві „ктиторські» ікони — пророка Даниїла та мучениці Уляни. Ці небесні покровителі подружжя Апостолів зображені з особливою виразністю й почуттям. Воістину слово „шедевр» здається надто млявим та сірим поруч із цим іконостасом — витвором українських ікономалярів та сницарів.

У церкві знайшли свій останный спочинок гетьманова дружина Уляна, його син — Миргородський полковник Павл Апостол, доньки, фельдмаршал П. Лассі. Колись до усипальниці можна було вільно потрапити. Та нажаль цікаві відвідувачі не тільки оглядали, а ще й на сувеніри розбирали, тому ще у ХІХ ст. вхід туди було замуровано.

У 1937 році радянською владою церкву було закрито, але, напевне, зберегла її від руйнації одна цікава обставина. 9 квітня 1809 року тут було охрещено Миколу Гоголя. Богослужіння відновилися під час Другої Світової Війни та вже 1960 року церву знову закрили. З 1992 року у храмі відновилися Богослужіння.